|
Головна » 2010 » Березень » 2 » Український 2010-й: помста імперії?
13:29 Український 2010-й: помста імперії? |
Київ – 2010 рік для України може виявитися не менш доленосним, аніж рік 1991-й. За допомогою і дій, і бездіяльності Віктора Ющенка владу отримав Віктор Янукович, соціально і ментально ближчий йому, ніж Юлія Тимошенко. Думаю, що історики майбутнього, маючи на руках недоступні нам зараз документи, зможуть докопатися до істинної причини такого рішення Ющенка. Але вже зараз очевидно, що одним зі спонукальних мотивів уже колишнього Президента Ющенка було гарантування йому Януковичем недоторканності. Він повторив подібне рішення в 1999 році президента Росії Бориса Єльцина, який із тієї ж причини передав Росію в повне розпорядження каґебістів.
Можна сказати, що Янукович – це не тільки реакція частини України на постійну відверто безпорадну політику, яку проводив усі п’ять років режим Ющенка, але це і відповідь на корумпованість держави, у чому винні всі, хто був ці роки при владі, на економічну убогість її громадян та невпевненість у майбутньому.
Правда, реакція слабка й неадекватна. Що вповні може означати і неадекватність частини українського народу, яка не бажає вчитися на своїх помилках і піддалася на обіцянки, які за умови кризи неможливо виконати.
Реакція на Майдан-2004
Власне, Юлія Тимошенко на президентських виборах намагалася протистояти «путінізації» України. Адже всі наслідки перемоги «путінізації» добре відомі українцям, і навряд чи вони бажають утвердження в Україні довічного лідера нації, яким став для росіян Володимир Путін.
Для Януковича, у якого Помаранчева революція залишила глибоку психологічну травму, домагання довічного президентства може виявитися запізнілою реакцією на Майдан-2004. Це зараз він говорить, що йому необхідно 10 років для того, щоб реалізувати в Україні свою програму, – і все.
Та можна пригадати приклад венесуельського диктатора Уго Чавеса, якому з другого разу вдалося через референдум домогтися того, що президент у Венесуелі може обиратися необмежену кількість разів. То ж чи не на цю перспективу націлені «януковичі» в Україні?
Обрання Януковича означає для України перехід на орбіту російського впливу. Але Москва мститься не лише за перемогу Помаранчевої революції у 2004-му, а і за розвал СРСР у 1991 році.
Адже без повернення свого контролю над Україною відродження повноцінної імперської Росії є неможливим. І всі 10 років після освячення Володимира Путіна Борисом Єльциним на президентство путінська команда робила все можливе, щоб дестабілізувати ситуацію в сусідній Україні.
Для путінців дуже важливо, щоб український позитивний досвід у жодному разі не поширився на Росію. І тому нинішня перемога Януковича виглядає в їхніх очах як вихід на проміжний фініш у протистоянні з Україною.
Адже політичний реванш Віктора Януковича – це не лише повернення назад до кучмізму, але і шанс почати реалізовувати на теренах України реанімацію ментальної батьківщини Януковича – Радянського Союзу. Можливо, що це не будуть у чистому вигляді моделі колишніх СРСР чи УРСР, але Україна «януковичів» буде кардинально відрізнятися від тієї, яку намагалися реалізувати демократи на українських теренах після 2004 року. Очевидно, що ідеологія в Україні за «януковичів» буде вже не комуністична, а олігархічна, з приправкою із ностальгічних вкраплень за минулими часами.
Солодкої помсти за 2004-й і Кремль, і Янукович чекали п’ять років. І якою б не була Україна після завершення його правління, вона ніколи не буде такою, якою б могла б бути за Президента, котрому вона була справжньою Батьківщиною, а не відкраяною частиною колишньої батьківщини – СРСР.
Усі ідеї, котрі з’явилися останнім часом, – українізувати чи навіть націоналізувати Віктора Януковича, – це лише спроба якось відтягти той час, коли необхідно буде відверто визнати, що в українців різні з ним батьківщини за визначенням. Оскільки він усі ці роки продовжував перебувати в радянському просторі, а українці у переважному числі досить-таки просунулися в бік української України.
Влада має тисячі симптомів
Питання в тому, чи Віктор Янукович, котрий тяжіє до московської церкви і радянського минулого, здатен на найвищій державній посаді України поступатися своїми принципами, чи намагатиметься русифікувати і «совітизувати» під себе президентську посаду і перейти в цьому навіть той критичний «Рубікон», який так і не наважився свого часу перейти колишній Президент Леонід Кучма.
Маючи можливість кинути всю потугу державної машини на русифікацію українського суспільства, чи наважиться на це новий Президент України, котрий прийшов до влади на хвилі заперечення всього українського? І наскільки готові самі українці чинити спротив лідерові нації, що дивиться в бік нашого північного сусіди?
На мою думку, нинішній Янукович все ж є досить непрогнозованим політиком. І як він поведеться, отримавши до своїх рук усі важелі влади, достеменно не знає ніхто. Навіть і він сам.
Адже влада, як і медицина, має сотні, якщо не тисячі симптомів, і так само і способів лікування або реалізації. На що націлиться він і його найближче оточення, можна буде визначити лише через декілька місяців президентства Віктора Януковича.
Одне, що можна сказати, – в Україні сталося «відкочування» від минулих «помаранчевих» часів, або, як говорили французи, – «революція з’їла своїх дітей». Єдине, що можна нині знайти позитивного в усьому цьому, – що розвиток України, як і всього людства, відбувається по спіралі.
І тому, можливо, Янукович потрібен українцям як щеплення від усього радянського минулого. Щоб після того, як він покермує державою, більше ні в кого не виникало ностальгії і бажання йти за такими лідерами.
Біда переважної більшості сучасних українських політиків, що вони є дуже жадібними не лише до влади, а й до її похідної – грошей. Причому ця гіпертрофована жадібність виливається в амбіційне бажання створювати для себе і своїх близьких розкішне життя, побачене в голівудських фільмах.
Що тут поробиш, це покоління виросло в бідності радянських часів, хоча й багато хто з них із ностальгією згадує ті часи, і ніяк не може наїстися і нашикуватися. Хороми у вигляді замків та інші подібні «вибрики» новобагатьків цілком можна списати на голодне дитинство. Єдина надія на те, що на підході наступне покоління, котре прожило свою молодість у відносному достатку і яке вміє контролювати свої бажання і вчинки.
Але на головне на початку часів Януковича – не опускати руки, бо якщо віддати регіоналам усю владу, то згортання демократичних процесів в Україні може виявитись безповоротним. Адже до влади прийшли далеко не демократи, тим паче, що за п’ять років президентства Віктора Ющенка тихою сапою було «прополото» національно-демократичний рух. Одні пішли у владу заради влади, а інші наївно повірили у те, що демократія – це назавжди.
Перший етап «холодної війни»
Сьогодні необхідно визнати, що Кремлеві за президентства Віктора Ющенка вдалося виграти етап важливий «холодної війни», розв’язаної ним проти України після перемоги Помаранчевої революції в 2004 році. Прихід на президентську посаду Віктора Януковича – це одна зі складових цієї перемоги.
У 2010-му Україна має готуватися до наступного етапу цієї неоголошеної війни Росії з Україною. І тут дуже багато залежить від того, наскільки «колективний Янукович», про якого пише у своїй статті Ігор Лосєв, готовий здавати інтереси України Кремлеві. Адже великою стримувальною силою виступатимуть бізнес-інтереси «донецьких», котрі націлені в основному на Європу.
Також тут багато залежатиме від того, наскільки США і Європа готові працювати на результат із командою Януковича. Адже очевидно, що за певних сприятливих обставин західні бізнес-інтереси «януковичів» можуть переважити їхні устремління на московському напрямку.
Проте це може відбутися лише в тому разі, якщо Захід із перших же днів президентства Віктора Януковича покаже йому і його команді, що шлях до Європи розблокований, і лише від українських еліт тепер залежить, чи йти по цьому шляху.
Посиланння http://www.radiosvoboda.org
|
Переглядів: 546 |
Додав: Адміністратор
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
Наше опитування |
|
| | |
|
|
| Правила розміщення реклами , на тестовій версії сайту UW . Банерна реклама (Банер 88х31 - 10 EUR./міс., Банер 234х30 - 50 EUR./міс. , Банер 468х60 - 100 EUR./міс. , ) Контекстна реклама - 50 євро-центів , за 1 слово . UW нерозміщує на свому сайті вспливаючих банерів , та будь-якої політичної реклами!!! | |
Головна новина дня |
Розстріляна держава
Розстріляна держава
Прем’єр-міністр Карпатської України Августин Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами. Поблизу Рахова навіть було організовано концентраційний табір Думен, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», а також «політичні провинивці з нашого краю»...
Сімдесят років тому, провівши блискавичне військове вторгнення на територію Карпатської України, Угорщина, яка перебувала в альянсі з нацистською Німеччиною та фашистською Італією, окупувала молоду незалежну українську державу зі столицею в Хусті. Відтак почалася Друга світова війна...
Як відомо, Друга світова війна вибухнула у вересні 1939 року, коли німецький вермахт розпочав військові дії у Польщі. Але ще за півроку до того в Карпатах стався міждержавний воєнний конфлікт, який позначив початок того великого європейського, а згодом і світового геополітичного переділу.
15 березня 1939 року на мапі Європи з’явилася нова незалежна держава — Карпатська Україна. Уже через три дні цю крихітну країну окупували війська сусідньої Угорщини. Її оборонці полягли у боях на Красному полі біля Хуста, частину "карпатських січовиків” розстріляли на Верецькому перевалі на кордоні з Польщею. Рештки збройних сил Карпатської України вели партизанські дії в горах ще два місяці, навіть після того, як подалися в еміграцію усі урядовці на чолі з президентом країни, "батьком карпатоукраїнського народу” Августином Волошином.
Закарпатська диктатура
Карпатська Україна постала із автономної Підкарпатської Русі, яку проголосили в жовтні 1938 року закарпатські українці-русини, у складі занепадаючої Чесько-словацької республіки. На початку вона займала територію майже цілого теперішнього Закарпаття. Але вже через місяць, після Першого Віденського арбітражу, найбільш промислово розвинені райони Підкарпатської Русі включно з Ужгородом та Мукачевим було передано Угорщині. Столичне життя закарпатських українців змістилося в Хуст. А перед урядом Карпатської України, як з грудня 1938 року офіційно почала називатися українська автономія, постали важкі завдання у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, а головне – в господарці.
Зростання цін, безробіття, реальна загроза голоду - такими були економічні реалії того часу. Уряд, який очолював богослов та журналіст Августин Волошин, вдавався до разових допомогових акцій найбіднішому населенню і скасування окремих податків, налагоджував зовнішньоекономічні стосунки з іншими державами: до Карпатської України почалися поставки кукурудзи з Румунії, а з Німеччини та Угорщини постачали зерно в обмін на тверду закарпатську «валюту» - сіль та ліс. В січні 1939 року розпочалися переговори з урядами Німеччини та деяких інших країн про можливість для закарпатців виїжджати на заробітки за кордон. Більшість важливих господарських питань, як-от земельна та пенсійна реформи, програма електрифікації країни (для її реалізації навіть було створено товариство «Карпатські електровні»), на жаль, залишилися тільки планами на папері.
Значніших успіхів Августину Волошину вдалося досягти у внутрішній політиці, яку він проводив у руслі жорсткої українізації. Причому йшлося не про елементарне запровадження в урядових установах та навчальних закладах української мови. Волошин нещадно і майже по-диктаторськи боровся з усіма антиукраїнськими проявами в суспільстві. Для реалізації цієї мети в Карпатській Україні було створено чітку вертикаль виконавчої влади: окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва на чолі із старостами повсюди, де «укажеться потреба», призначаючи на їх місця урядових комісарів та дорадчі комісії. З огляду на загрозу громадській безпеці уряд Волошина розпустив усі політичні партії, дозволивши існування єдиної - Українського Національного об’єднання (УНО). За список УНО, який особисто очолював «Батько, Прем’єр о. Августин Волошин», на виборах до Сойму (парламенту) Карпатської України проголосувало 92,4 відсотка виборців. В автономії була встановлена сувора цензура для преси. А поблизу містечка Рахова організовано концентраційний табір Думен, до якого могли потрапити «дезертири та втікачі з заграниці», а також «політичні провинивці з нашого краю».
Велика війна маленької країни
Українська автономія одразу мала право на власну поліцію та службу безпеки. Але, прагнучи більшої самостійності, ще до проголошення незалежності уряд Карпатської України розпочав створення місцевих збройних сил. На початку листопада 1938 року для підтримання порядку та охорони кордонів була утворена організація народної оборони – Карпатська Січ. Це була напіввійськова організація (її учасники не були озброєними) для вишколу, поділена на окремі підрозділи — команди. Командантом Карпатської Січі було призначено одного з керівників Гуцульської республіки з містечка Ясіня Дмитра Климпуша. Поступово до Генштабу карпатоукраїнських збройних сил увійшли відомі військовики з Галичини, члени ОУН Михайло Колодзінський (Гузар), полковники Аркас, Стефанів, Філонович, заступник голови Проводу ОУН Олесь Кандиба (Ольжич), молодий поручник Борис Щука (Роман Шухевич). Загальна кількість вишколених січовиків до березня 1939 року становила 2 тисячі осіб.
Однак було зрозуміло, що з таким скромним за європейськими мірками військом оборонити навіть крихітку країну неможливо. Щоб заручитися підтримкою сильного союзника, у своїй зовнішній політиці Карпатська Україна орієнтувалася на найпотужнішу в той час у Європі державу — гітлерівську Німеччину. Загравання рейхсканцелярії Гітлера з українським урядом сприймалося в дипломатичних колах і серед громадськості європейських держав як очевидний намір Третього рейху гарантувати незалежність Карпатської України, а згодом об’єднати навколо неї усі українські землі. Цю ситуацію глумливо прокоментував інший провідний гравець тогочасної великої політики Йосиф Сталін, назвавши Карпатську Україну "комашкою, що хоче прилучити до себе слона”.
...Уночі 14 березня 1939 року стала очевидною загроза територіальній цілісності української держави в Карпатах. На кордонах з Карпатською Україною зібралося 40-тисячне військо мадярських гонведів. Наступної доби почався угорський наступ з Мукачевого на Чинадієве і Сваляву. Польща теж підтягнула три додаткових дивізії на "Карпато-Український фронт”, долучившись до розправи над українською державою. Сойм Карпатської України спішно зібрався на сесію, проголосив повну незалежність, обрав президентом держави Августина Волошина, прийняв ряд конституційних законів. Тим часом карпатські січовики зі зброєю в руках стримували наступ ворога.
З надією на приязні стосунки з Німеччиною Августин Волошин вдарив телеграму в Берлін, особисто Адольфу Гітлеру: "Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем’єр-міністр доктор Волошин. Хуст”. Але вранці німецький консул у Хусті порадив українцям "не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у даній ситуації не може, на жаль, взяти Карпатську Україну під протекторат”.
До поради німців захисники Карпатської України не прислухалися. Почалися криваві бої. На Красному полі поблизу Хуста боронити державу стали січовики під проводом Колодзінського та півтори тисячі студентів та семінаристів на чолі з учителем Я. Голотою, які на добу затримали наступ агресора.
Іванофранківець Степан Бойко, зібравши спогади про ті події, розповідав репортеру "ГК”: "Важко було слабо озброєним студентам і семінаристам протистояти регулярному війську, яке мало на озброєнні важку техніку. Зазнавши великих втрат, їм прийшлося відступати, багато хто із січовиків потрапив у полон. Полонених мадяри в’язали по четверо колючим дротом і кидали в Тису. Тих січовиків, які прийшли з Галичини і мали польське громадянство, мали судити за нелегальний перехід кордону, тому арештантів погнали до Верецького перевалу, щоб віддати польським прикордонникам”.
На Верецькому перевалі розігралася трагедія, яку тепер називають "українська Катинь”. Беззбройних юнаків поляки просто розстріляли. Зробили це на угорській стороні, виправдовуючи себе тим, що січовики були порушниками кордону. За даними дослідників, на перевалі скарали на смерть шість сотень українців. "Про масову страту стало відомо невдовзі мешканцям довколишніх сіл, - розповідав Степан Бойко. - Коли зійшов сніг, дикі тварини стали розносити по околицях людські рештки. Остерігаючись епідемії, угорська влада дала наказ поховати розстріляних там, у горах”.
Історією Карпатської України Степан Бойко зацікавився невипадково. У його родині був один із тих свідомих галичан, які перейшли польсько-чеський кордон, щоб підтримати українську державу. Додому він не повернувся.
"Я родом з села Вікняни на Львівщині, і, коли був малим, мій стрий Йосиф Бойко у день святого Дмитрія, коли поминали померлих, водив нашу родину на цвинтар, - розповідав дослідник. - На могилі поставили віночок з хвої та барвінку, до якого тітка Текля прив’язала клаптик синьо-жовтої стрічки. Після молитви стрий розповів: "Тут могила мого сина, карпатського січовика Володі. Це земля з Карпат, де їх розстріляли, і дасть Бог, прийде час — і його кісткам бути тут”. В квітник могили він закопав череп’яний горщичок із землею з Карпат”.
Як пригадував Степан Бойко, тепер на місці символічної могили його родича-січовика все навколо позаростало терням, дубовий хрест підігнив і ледве тримається, підпертий старими трубами. На понищеній часом і негодою вилинялій знимці героя ледве можна розгледіти його мазепинку та вишиванку.
...Минулої неділі сімдесяту річницю тих подій відзначали на загальнонаціональному рівні. На урочистостях виступав Президент України Віктор Ющенко. Високі урядовці покладали квіти до пам’ятника Августину Волошину. На Красному полі проводився конкурс стрілецької пісні. З нагоди роковин Нацбанк випустив ювілейну двогривневу монету. Залишилося тільки поправити дубовий хрест на могилці карпатського січовика Володі.
|
|